Ісландія знає, як зробити підлітків байдужими до алкоголю, цигарок і наркотиків.
Протягом останніх 20 років ісландські підлітки майже припинили вживати алкоголь та наркотики й курити тютюн. Як країні це вдалось?
У Рейк’явіку сонячно. Однак Лауґардалурський парк біля центру міста — практично порожній, хіба що зрідка можна натрапити на дорослого з малюком у візку. Довкола чимало багатоквартирних і приватних будинків, уроки в школі закінчились. Де ж усі діти?
Разом зі мною парком ідуть місцевий психолог Ґудберґ Йонсон та Гарві Мілкмен, професор психології зі США, який також викладає в Рейк’явікському університеті. 20 років тому, пригадує Ґудберґ, у парках було інакше. Ісландські підлітки пили алкоголь активніше за однолітків із будь-якої іншої країни Європи.
«Ви просто не могли пройти центром міста в ніч із п’ятниці на суботу: це було небезпечно, — додає Мілкмен. — Вулицями вештались зграї геть п’яних тінейджерів».
Підходимо до великої будівлі. «А тут у нас крита ковзанка», — каже Ґудберґ. Кілька хвилин тому ми пройшли майданчики для бадмінтону й пінґ-понґу. Іще в парку є стадіон для легкої атлетики, плавальний басейн із геотермальним підігрівом, і — нарешті — діти, які на штучному газоні захоплено грають у футбол.
Молоді на лавках немає, тому що зараз у названих будівлях якраз проходять позашкільні заняття. Або ж діти займаються в музичних, танцювальних чи художніх гуртках. Чи поїхали з батьками за місто.
Сьогодні в Ісландії найменший відсоток дітей зі шкідливими звичками з-поміж усіх країн Європи. Якщо 1998 року хоч раз п’яними протягом останнього місяця були 42 відсотки 15–16-річних, то 2016-го таких стало п’ять відсотків. А кількість тих, хто коли-небудь курив маріхуану, впала з 17% до 7%. Щоденних курців цигарок поменшало ще відчутніше: з 23% до 3%.
Спосіб, у який країна цього досягла, радикальний, але ґрунтується лише на фактах. «Стрес у житті підлітків тут дослідили ретельніше, ніж я будь-коли бачив, — каже Мілкмен. — І те, як країна скористалась результатами дослідження, вражає. Якби так зробили й інші, можна було б покращити емоційний та фізичний стан мільйонів дітей, знизити витрати на охорону здоров’я та, приміром, на боротьбу зі злочинністю».
Гарві Мілкмен знає, що каже. Вже майже півстоліття він досліджує тему шкідливих звичок серед підлітків. «Я потрапив якраз на час наркотичної революції, — розповідає чоловік за чаєм у своїй квартирі в Рейк’явіку. — На початку 1970-х, коли я почав працювати інтерном у нью-йоркській психлікарні Bellevue, вже набуло поширення ЛСД. Багато хто курив марихуану. А науковці прагнули дізнатись, чому люди обирають ті чи інші види наркотиків».
Про це Мілкмен написав докторську дисертацію. В ній зробив висновок: люди обирають героїн чи амфетамін залежно від того, як вони звикли долати стрес.
Ті, хто вживають героїн, у напружені моменти прагнуть завмерти, заціпеніти, сховатись. Натомість прихильники амфетаміну активно протидіють подразникам.
Після публікації цієї роботи чоловік потрапив до Національного інституту США з протидії зловживання наркотиками. Там саме збирали групу вчених, яка мала дізнатись, чому люди починають приймати наркотики. А ще — чому вони продовжують це робити. І коли досягають межі, після якої стають залежними від наркотичних речовин. І коли люди припиняють їх приймати. І з яких причин у них відбувається рецидив.
«Будь-який підліток, який почав вживати наркотики, легко скаже, чому він це зробив. Бо це доступно, бо він чи вона любить ризик, або через почуття відчуженості. Чи, можливо, через депресію, — каже Мілкмен. — Але чому люди продовжують вживати їх потім, пізнавши ефект? Так я дійшов до питання про межу, коли захоплення стає зловживанням. І тут настав мій момент прозріння: діти можуть перейти цю межу ще до того, як уперше спробують наркотик. Ключ тут — у способі, в який вони звикли вирішувати проблеми. Він сам підштовхує їх до межі».
Із часом і подальшими дослідженнями Гарві Мілкмен лише упевнювався у вірності своєї гіпотези. Люди стають залежними від змін у роботі мозку. Діти, які змалку звикли протестувати, прагнули гострих емоцій. І вони знаходили їх, крадучи ковпаки від автомобільних коліс, потім автомагнітоли, а тоді й самі автівки — або ж уживаючи наркотики-стимулятори чи алкоголь. Так, функція останнього седативна, заспокійлива — однак спершу він «заспокоює» контроль мозку над подіями. Це усуває бар’єри та зменшує невпевненість у собі.
«Люди можуть прив’язатись до пиття, автомобілей, грошей, сексу, калорій, кокаїну — до будь-чого, — каже Мілкмен. — Тоді чому б не виробити прив’язаність до натуральних стимуляторів? Адже мозок може отримувати насолоду й без якихось речовин іззовні — через фізичні навантаження, через відчуття змагальності або командної роботи, чи через створення й переживання прекрасного. Вплинути на свій емоційний стан хочуть більшість людей. Можна допомогти їм робити це без руйнівних наслідків від наркотиків».
1992 року команда Мілкмена виграла урядовий грант на $1,2 мільйони на організацію в місті Денвер проекту Self-Discovery, Самовідкриття. В його рамках підліткам пропонувались природні, альтернативні до наркотиків та криміналу способи отримання насолоди. Від учителів, психологів та шкільних медсестер вчені отримали список дітей, які мали проблеми з наркотиками чи дрібною злочинністю, але не вважали, що потребують якоїсь допомоги.
«Ми не казали їм, що вони приходять лікуватись, ні, — пояснює Мілкмен. — Натомість запевняли: “ми навчимо вас усьому, чого ви хочете: танцям, хіп-хопу, малюванню, бойовим мистецтвам”. Усі ці заняття є природними стимуляторами: вони теж змінюють хімічний стан мозку й дають дітям відчуття, яких ті прагнуть, аби краще долати життєві складнощі. Хтось отримує спокій, який дозволяє зменшити невпевненість. Хтось, навпаки, переживає вдосталь гострих відчуттів».
Паралельно відібрані діти пройшли психологічні тренінги, спрямовані на покращення думок про себе та власне життя, і на перегляд способу взаємодії з іншими людьми. «Ми керувались тим, що лекції про шкоду наркотиків не працюють, — каже Мілкмен. — Бо ж насправді ніхто не звертає на них увагу. Що дійсно треба — це знати, як діяти на основі отриманої інформації», — каже Мілкмен. Дітям сказали, що це програма розрахована на три місяці. Дехто вирішив залишатись у ній протягом п’яти років.